Майже кожен, хто вивчав астрономію або просто цікавився зоряним небом, має загальне уявлення про Сонячну систему. Ми знаємо, що її центром є Сонце, навколо якого по своїх орбітах рухаються планети, астероїди, комети та інші небесні тіла. Однак межі нашої системи далеко не такі очевидні, як здається. Де насправді закінчується вплив Сонця? Що знаходиться за його гравітаційними рубежами?
Границя Сонячної системи
Традиційно вважається, що Сонячна система простягається до орбіти Нептуна, розташованої приблизно за 4,5 мільярда кілометрів від Сонця. Але ця межа є лише умовною. За Нептуном починається пояс Койпера – регіон, де знаходяться численні крижані об’єкти, включаючи Плутон, який до 2006 року вважався планетою.
Однак і пояс Койпера – не останній кордон. Гравітаційний вплив Сонця сягає набагато далі, до так званої геліопаузи – межі, де сонячний вітер припиняє свою домінантну дію та стикається з міжзоряним середовищем.
Геліопауза: невидима межа Сонця
Геліопауза є своєрідним бар’єром між Сонячною системою та міжзоряним простором. Вона розташована приблизно на відстані 100 астрономічних одиниць (близько 14 мільярдів кілометрів) від Сонця. У цій зоні потік заряджених частинок, що випромінюється нашим світилом (сонячний вітер), стикається з міжзоряним газом, утворюючи ударну хвилю.
Саме геліопаузу перетнув зонд «Вояджер-1» у 2013 році, ставши першим створеним людиною об’єктом, що покинув межі геліосфери – області простору, де домінує сонячний вітер. Однак навіть за геліопаузою космічний апарат усе ще знаходиться під гравітаційним впливом Сонця. Йому ще доведеться перетнути хмару Оорта – останній рубіж нашої системи.
Останній кордон: Хмара Оорта
Хмара Оорта – це величезна сферична область, що оточує Сонячну систему на відстані від 2 000 до 100 000 астрономічних одиниць (від 0,3 до 1,5 світлового року). Вона складається з незліченної кількості крижаних тіл, які залишилися ще з часів формування Сонячної системи. Саме звідси походять більшість довгоперіодичних комет, які час від часу наближаються до Сонця.
Хмара Оорта настільки велика, що деякі її зовнішні об’єкти можуть перебувати під слабким гравітаційним впливом сусідніх зірок. Ця зона є своєрідним перехідним простором між нашою планетарною системою та міжзоряним середовищем.
Останньою межею, яка повністю розриває гравітаційний зв’язок Сонця зі своїми об’єктами, вважається відстань у 9,5 трильйона кілометрів – тобто один світловий рік.
Що далі?
За межами хмари Оорта починається міжзоряний простір, де панують інші фізичні умови, далекі від тих, які ми спостерігаємо у Сонячній системі. Наша найближча зоря, Проксима Центавра, знаходиться приблизно за 4,2 світлового року. Однак навіть така відстань є астрономічно малою порівняно з розмірами Чумацького Шляху.
Сучасні дослідження дозволяють нам виявляти екзопланети – світи, що обертаються навколо інших зірок. У нашій галактиці їх можуть бути мільярди, і частина з них може мати умови, придатні для життя. Деякі з найбільш перспективних відкриттів включають Kepler-186f, яка має розміри, подібні до Землі, та Kapteyn b – одну з найстаріших відомих екзопланет, що перебуває в зоні життя своєї зорі.
0 коментарів